Авторы: Лукинов Глеб

(Чотирнадцять картин із життя Вільгельма Габсбурга, ерцгерцога)

Напис на вході до музейної зали: «Життя у картинах». Картин багато, різного розміру, дивитися їх треба, коли йдеш від лівого кута за сонцем праворуч, але відразу впада в очі найбільш маркантна, посередині, великого формату. Картина просто магнітом притягує погляди.

Двоє військових щось емоційно пояснюють третьому. Той стоїть у центрі, досить молодий, стрункий, доволі зависокий. З-під австрійського однострою вигляда кольоровий комір української вишиванки. Це і є Вільгельм Габсбург Лотарінген. Чому у вишиванці? Чому він у розпачі? Чому краєвиди навколо є знайомими? Невже це славнозвісна Хортиця на Дніпрі, в Запоріжжі?..

Підпис: «Травень 1918 року, Олександрівськ (тепер — Запоріжжя, Україна). Полковник Болбочан благає Василя Вишиваного очолити повстання проти гетьмана Скоропадського та взяти до своїх рук верховну владу в Україні».

Ніц не розумію. Який Болбочан, який Василь? Тож треба дивитися за порядком, як повинно бути. Отже...

Картина перша

Хлопчик із батьком вправно пораються з маленькою яхтою на Середземному морі. Здіймається шторм, від небокраю до небокраю чорні хмари, злі хвилі ще трохи, та розіб'ють маленьку лодку... Вільгельмові тут усього одинадцять, вони з батьком чітко та не маючи страху пораються з вітрильним знаряддям. Батько — троюрідний брат славетного цісара всієї Австро-Угорщини, самого Франца-Йозипа, виховує сина не принциком-ніжною-квіточкою, а у суворому вишколі. Хлопець має успіхи у фізичних вправах, віслуванні, вітрильстві, швидко вчиться мов — окрім рідної німецької ще знає італійську, англійську та французьку.

Підпис: «1906, Далмація (зараз — Хорватія). Карл-Штефан Габсбург із сином Вільгельмом керують яхтою під час шторму».

Картина друга

Величезна зала у старому середньовічному замку, під ногами хутро ведмедя, у величезному каміні горить вогонь. Уся сім’я навколо столу. Вечерю завершено, порцеляну та срібло зі столу прибрано. Приїхав був родич, кремезний, більш ширший, ніж довший, енергійний вусатий чолов'яга. Наш Вільгельм дивиться на нього не відривaючи очі. Родич розгорнув на столі мапу Імперії та гучно, ще й з вогником, щось розповідає. Батько спочатку з сумнівом хита головою, але потім поступово цікавиться та прояснює для себе плян.

Цей родич висува фантастичну, просто революційну ідею — переформатувати Австро-Угорщину у Поєднані Європейські Штати, тобто конфедерацію з одинадцяти держав, які будуть жити в мирі та спокої, за єдиними законами. Сім'я Ґабсбургів велика, вистачить по королю чи королеві на кожну частину. Батько давно любить Польщу, навіть переїхав сюди з усіма два роки тому, віддав доньок за Чарторийського та Радзівілла. Польська мова красива та незвична, Вільгельм підріс і тепер вільно розмовляє польською. Вивчив, спілкуючися зі шляхтою, що як до магніту притягувалася до їх маєтку красою вільгельмових сестер та величчю фамілії. Вусатий дядько кличе Вільгельма та вказує щось на мапі. Надруковано Lemberg та чорнилами поруч Ost-Galizien. Це ж яку мову треба знов вчити, східно-галіцийську?

Підпис: «1908, Живец (тепер — Польща), нащадок імператорського столу ерцгерцог Франц Фердінанд гостює в родичів в Сілезії, Західна Галиччина».

Картина третя

Чарівна вишукана краса гір та полонин Галичини. Вкриті зеленими лісами схили та синє-синє небо... Вільгельму вже сімнадцять, попереду навчання в австрійській військовій академії. Він, близький родич Імператора, вже сорок діб мандрує (інкогніто, звичайно) цією мальовничою землею. За плечима в торбинці крім особистих речей — книги. Тоді, в польському Живці, усі знайомі поляки навипередки кинулися жаліти малого: мовляв, яким жахливим регіоном буде керувати в майбутньому Вільгельм. Шляхта робила великі очі та переказувала страшні оповідання про тамтешніх мешканців, що звуться «,русини» або «,опришки». Що вони є бандитами та головорізами, та наробили за віки багато чого злого їм, добрим полякам.

Це було цікаво, і юний Габсбург прочитав усього Сенкевича, але це лише додало питань. Шляхтичі оту мапу з дописами Франца Фердінанда з рук у руки виривали, дивилися-роздивлялися. Якось мало, як їм вважалося, для Великої Польщі місця було виділено. Якась Західна Галичина з Краковом, анклав у Лемберзі та й все. Ні, кажуть, Східна Галичина також наша, землі, що в Росії, та й взагалі, «від можа до можа, а ще й Кийов».

А Вільгельм слухaв, думав своє та цікавість росла. Бо він, хоч ще й юнак, але встиг весь світ роздивитися. Європу, то зрозуміло, та ще й далекі Африку з Америками. А ось тут, зовсім поряд, якісь люди живуть, що їх горда шляхта боїться, аж зубами дзирчить. Цікаво, як цікаво...

Ось він і мандрує горами та селами, слуха людей, спілкується. Мова співуча, немов птах-нахтігаль в коханні зізнається, от оця мова дуже-дуже швидко до Вільгельма приклеїлася. Він з кожним днем розмовляє краще й краще. Виявилося, що це самодостатній народ, зі своєю культурою, історією та літературою. Ось, узяв прочитати місцевого автора, Франка Івана, зі Станіслава. Дядя Франц, дяка йому, зорганізував навіть у парламенті представництво русинів, або українців, як деякі з них себе називали. Нічого, скоро Франц Фердинанд стане імператором, підуть реформи, про які зараз можна тільки мріяти, та наступить мир та злагода... Змінила Вільгельма ця мандрівка. Закохався він. В Україну закохався.

Підпис: «1913, Ворохта, неподалік Станіслава (тепер — Іванофранківська область, Україна). Вільгельм Габсбург на лісовій прогулянці».

Картина четверта

Військома академія, камера гауптвахти. Вільгельм сидить на полу на соломі. В нього книги, це дозволяється. Ніцше, Каутський та перечитана вже три рази «Мала історія України» Грушевського. Потрапив сюди тому, що якось вночі вирішив покатати друзяк навколо казарм на учбовому авті. Вирок — 27 діб арешту. Але все одно йому невесело. Вранці прийшла звістка, що в Сараєво вбито дядю, ерцгерцога Франца Фердинанда. Нібито росіяни навчили сербів це зробити. Аж ніяк не можна їм припустити навіть думки, що Сполучені Штати Європи мають право на існування. В них там свій, ординський, панславізм. А сама ідея українства, «мазепинства», як казали самі «велікороси», була для Російської імперії більш небезпечною, ніж інші національні течії, разом узяті. Ще пару років тому росіяни вказували на неприпустимість утворення в Галичині українського національного утворення в будь-якому вигляді, бо це буде жахливим прикладом для Києва та всієї Наддніпрянщини, загроза існування імперії в цілому.

Та ось Фердинанда застрелено. Що далі буде?..

Підпис: «1914 рік. Військова академія. Віннер-Нойштадт. Дисципліна не має виключень».

Картина п'ята, батальна

Дим, розриви, стрільба з крісів, гверів та гармат, крики азарту, болю та відчаю одночасно. Вільгельм у самому центрі бою. Йому лише виповнилося двадцять, але він вже досвічений офіцер. Його уланська сотня воює відмінно, усі бійці з одного району біля Львову (Вільгельм вже знає, що так насправді називається Лемберг), всі українці. У ерцгерцога Вільгельма вже є бойові нагороди. Солдати його люблять. Вони трохи здивовані та глибоко вражені, що він, родич самого цісара, говорить українською, носить на одязі синьо-жовту стрічку та захищає своїх хлопців від офіцерів-поляків. Та й зовсім скоро підійде підкріплення — Українські січові стрільці, одне з найдисциплінованіших та бойоздатніших формувань австрійської армії. А поки...

Солдати на війні завжди покажуть командиру свою любов, якщо він на це аслуговує. Вони подарували Вільгельму справжню вишиванку, а самого прозвали Василь. Василь Вишиваний. Однак нема коли жалітися, ворог наступа. Розвідка каже, що в росіян також сформований цілий корпус (диво!) з українців, та головує там кавалергард, нащадок давнього роду, чия фамілія зустрічалася під час історичних штудій, Павло Скоропадський, а поряд з ним — вражаючої військової вдачі якийсь полковник Болбочан. Чи росіяни також схотіли зіграти на національній свідомості? Не розуміо. Дивно, дуже дивно...

Підпис: «1915, Буковина (тепер — Україна), Вільгельм Габсбург, якого свої улани звуть Василь Вишиваний, а поляки — Червоний герцог, командує відбиттям ворожої атаки, за що був представлений до нагороди — Пруського залізного хреста».

Картина шоста

Перемовини в місті Бресті йдуть дуже активно та продуктивно. Багато чого змінилося за пару років. В Росії революція та переворот, але ж з їх новим керівництвом нібито можна розмовляти мовою ультиматумів. Німці зробили якесь чудовисько, цих більшовиків, та відпустили на свободу, як доктор Франкенштайн свою креацію. Але чи зможуть німці їх контролювати? Світла голова від Австро-Угорщини, граф Чернін. Він є чех, багато розуміє. Забагато земель приєднано, перетравлювати державна печінка не зможе. Треба якнайшвидше нарізати нову мапу Європи.

Вільгельм Габсбург дуже енергійний. тож завдяки йому нове державне європейське утворення — Українська Народна Республіка — підписує мирний договір в першу чергу, а за таємною задокументованою домовленістю отримує статут коронного краю та володінь по цей бік кордону навіть більш, ніж малював Фердинанд. За рахунок Польші, звичайно, що також отримала незалежність та землі, але без Холмщини, без міста Лева, без Східної Галичини. Поляки скаженіють, але хто їх зараз слуха? Насправді, варто з ними у майбутньому бути уважними, бо такі гонорові не пробачать. Добре, що до Києва їде німецький оккупаційний контингент, а не австрійський. Поляки з австро-угорської армії там наробили би лиха...

Підпис: «Початок 1918, Вільгельм Габсбург під час підписання Брестської мирної угоди (Хлібний мир, Brotfrieden)».

Картина сьома

Василь Вишиваний стоїть військовим табором зі своїми Українськими січовими стрільцями поблизу Херсону. Вони допомагають місцевому населенню, підтримують порядок. Ігнорують накази німецького та австрійського керівництва щодо насильницьких реквізицій, попереджують, всупереч інструкціям, про каральні експедиції інших окупаційних частин. Берлін та Відень вважають, що Київ не дотримується взятих зобов’язань. Поведінку Вільгельма не розуміють, про що нагадують та пишуть. В Києві проходять постійні засідання Центральної Ради, де головують Грушевський та Вінниченко. Незрозумілу активність веде Павло Скоропадський, він про щось домовляється з німецьким офіцеріятом та крупними українськими землевласниками, від яких залежать поставки зерна.

Крим захоплений більшовиками, німці їх більш не контролюють. Петро Болбочан, що лише декілька років тому воював проти Вільгельма, тепер щирий союзник та однодумець, вициганив собі тайний наказ та рішучою кавалерійською атакою увірвався до Криму, перебив безліч більшовиків, узяв Джанкой — ключ до півострова, а потім і Сімферополь. Вдалий козарлюга-характерник той Болбочан, що той Еней.

Підпис: «Квітень 2018. Вільгельм Габсбург у херсонському степу отримує звістку про вдалий кримський похід полковника Болбочана».

Картина восьма (з неї починали)

Все знов змінилося. У Києві переворот. Павло Скоропадський з німцями зніс владу Центральної Ради та сам себе обрав гетьманом. Гетьманом! Та це ж прямий, по суті, плагіят ідеї Франца-Фердинанда! Митрополит Шептицький у листуванні також говорив про щось таке. Полк Вільгельма передислоціювали до Олександрівська, Катеринославської губернії. Щоб закарбувати у пам'яті нащадків славетне козацьке минуле, Вільгельм Габсбург перейменовує місто у Запоріжжя. На черзі — змінити назву Катеринослава на Січеслав, бо саме в цьому краї було більш за все козацьких січей. Однак нема часу, зовсім. Німці через гетьмана передали ультимативний наказ Болбочану негайно повертатися з Криму до Києва. В них своя гра, свої домовленності. Реквізиції зерна збільшуються. Влада гетьмана тримається тільки в Київі та в деяких великих містах. На селі — категорично проти.

Перед Вільгельмом стоїть Болбочан та криком кричить, благає очолити похід на Київ. Вільгельм зараз — голова гарнізону Запоріжжя, але прагне та повинен мати, звичайно, набагато більше. У Вільгельма — Січові Стрільці. У Вільгельма — ім'я, його знають в Європі, його знають по всій Україні, зокрема на селі, за ним підуть. В Болбочана — також ім'я, свіжа слава переможця після кримського походу, загартовані вояки. Німців мало. З півночіь за пару місяців почнеться більшовицька навала. Іхнє звіряче нутро Болбочан добре пам'ятає, бо першим зовсім недавно входив до Києва після червоного панування там.

Вильгельм розгублено мовчить. Нібито, ось вона, Українська корона, яка є, реальна, не з дитячих хлопчикових мрій. Простягни руку — корона твоя. Київ, найкрасивіше місто в світі...

Вільгельм розправив спину, подумав, зітхнув та сказав лише одне-єдине слово.

«Ні».

Повторимо підпис: «Травень 1918 року, Олександрівськ (тепер - Запоріжжя, Україна). Полковник Болбочан благає Василя Вишиваного очолити повстання проти гетьмана Скоропадського та взяти до своїх рук верховну владу в Україні.»

Подалі картини якісь менші, не такі яскраві.

Картина дев'ята

Маленька фотокартка з ледве видними фігурками людей. Гетьман Скоропадський міркував, озирався на німців, але заснував Академію наук України, університет в Катеринославі та багато чого непоганого також, але все ж таки схилився до створення федерації з Білим рухом Росії. Ті ж, фанати «єдиної нероздільної», з радістю підтримали цю ідею. Вкраїнські сили були проти, та стався Мотовилівський бій, де одні українці стріляли в інших, причому й ті, й інші були прихильниками незалежної України. Гетьмана врешті-решт усунено, німці йдуть, владу бере новостворена Директорія на чолі з Симоном Петлюрою. Вільгельм Габсбург їх підтримує та бере на себе міжнародне визнання УНР.

Підпис: «28 червня 1918 року. Мотовилівський бій»

Картина десята

Полковник Болбочан отримує від командування Директорії два протилежних накази, чекає уточнень та роз'яснень, але невдовзі приходить третій — про арешт Петра Болбочана за державну зраду. Швидкий суд, і герой кримського походу та Першої світової, найкращий вояка визвольних змагань Петро Болбочан розстріляний.

Підпис: «28 липня 1919 року. Страта патріота».

Картина одинадцята

Вільгельм Габсбург домовляється з байдужими до наших проблем європейцями про щось, але тим часом Симон Петлюра укладає договір із Пілсуцьким. По цьому документу вся Галичина, в тому числі вся східна зі Львовом, переходить до Польщі. Вільгельм-Василь вкрай розлютований та роздратований, кидає подання на звільнення, повертається до Відня, де пише, не стримуючись, доволі злу статтю про все, що думає з цього приводу. Слова «протиприродній зв’язок» були там найм’якішим визначенням про взаємодію лідерів УНР та Польщі. У відповідь Карл-Стефан Габсбург, батько, великий полонофіл, фактично зрікається сина. Більшовики невдовзі загарбують Україну. Польща цього разу дає відсіч. Українські емігрантські кола чомусь знов саме тепер говорять про корону для Вільгельма. Ох, як не на часі, як невчасно...

Підпис: “Вільгельм Габсбург видає у Відні збірку віршів українською мовою «Минають дні»”.

Картина дванадцята

Світ знов котиться до пекла. Петлюру вбито в Парижі, нібито за єврейські погроми, але зрозуміло, що то більшовицьких рук справа. Вільгельм із невірою дивиться на мапу — західна Україна приєднується до УРСР. Почалася Велика війна, з Волині та Холмщини долітають протилежні за змістом чутки про вбивства тисяч цивільних — украінців та поляків. Хто, що, кого, за що — поки не зрозуміло,. Сторони звинувачують одна одну. Знайомий із Січових Стрільців, герой Мотовилівського бою, Євген Коновалець, вбитий у Роттердамі ще 1938-го, але його справа живе. М’ясорубка війни меле кістки та ненажерливо потребує нових жертв. Що буде?..

Підпис: «Між 1943-м та 1945-м. Вільгельм Габсбург читає прессу».

Картина тринадцята

Війна закінчена. Австрія потрапляє до зони радянської окупації. Вільгельм чомусь вважає, що саме зараз то є найкращий час для спілкування з українськими патріотичними осередками. Його заарештовано радянською каральною структурою СМЕРШ — «смерть шпигунам».

Підпис: «28 серпня 1947 року. Відень, Австрія. Арешт».

Картина чотирнадцята

Знов Київ.

Габсбурга Лотаринзького, ерцгерцога, або Василя Вишиваного, архикнязя, як він сам себе називав, перевозять до міста його мрій — до Києва, наймальовничішого міста в цілому світі, де він — Вільгельм — колись мав змогу стати королем.

Лук’янівська тюрма, що її досі знає кожен киянин. Допити в радянському стилы продовжуються майже рік. Протоколи збереглися.

Він нікого не видав, ні про кого нічого поганого також у показах не казав. Морально не зламався.

18 серпня 1948 року помер, як написано, — від двобічного туберкульозу.

Поховано також десь там, біля огорожі.

Місце поховання достеменно не відомо.

На картині знов молодий Василь в однострої Українських Січових Стрільців, під одностроєм — вишиванка, у підписі картини його вірші:

«До зброї! До зброї, стрільці!

Товаришів рідних згадайте,

Що мріють про волю в холодній землі, —

Всі сили до бою з’єднайте!»

Tallinn, Estonia, 2018. #LiterLG

(Російською твір із ілюстраціями автора можна прочитати отут.)

опубликовано 19/10/2018 16:21
обновлено 19/10/2018
Художественная литература

Комментарии

Для того чтобы оставить комментарий, пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.

Скачивайте наши приложения